Володимир Винниченко (біографія)

(26 липня 1880 – 6 березня 1951)

Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в мiстi Єлисаветградi Херсонськоï губернiï в робiтничо-селянськiй родинi.
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переïхав з села до мiста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокiєю Павленко, народженою Линник.

Вiд першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дiтей: Андрiя, Марiю й Василя. Вiд шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир.
В народнiй школi Володимир звернув на себе увагу своïми здiбностями, i через те вчителька переконала батькiв, щоб продовжували освiту дитини. Незважаючи на тяжке матерiяльне становище родини, по закiнченнi школи Володимира вiддано до Єлисаветградськоï гiмназiï.
Гiмназiяльне начальство, учителi, а за ними й учнi зустрiли малого украïнця насмiшками. Його украïнська вимова, бiдна одежа та iншi ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришiв у гiмназiï, дiтей росiйськоï або зрусифiкованоï буржуазiï, ворожiсть.
Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свiдомiсть того, що на свiтi не всi люди рiвнi, що свiт подiлений на бiдних i багатих, на тих, що говорять “панською мовою”, i тих, з мови яких смiються.
Усвiдомлення свого становища не пригнiтило малого, але викликало в нього протест та дiєву реакцiю: бiйки з учнями, розбивання шибок у вчителiв. Протести проти соцiяльноï та нацiональноï нерiвностi поклали основи його революцiйности на все життя.
В старших клясах гiмназiï вiн бере участь у революцiйнiй органiзацiï, пише революцiйну поему, за яку одержує тиждень “карцеру”, й нарештi його виключають з гiмназiï.
Але Володимир не думає кидати своïх студiй. Вiн готується до матури (атестату зрiлости) i йде складати iспит екстерном до златопiльськоï гiмназiï. Вiн одягнений в украïнське вбрання. З сивою шапкою на головi i кийком у руцi.
Не зважаючи на виразну нехiть учителiв видати учневi “атестат зрiлости”, пiд натиском директора гiмназiï, нацiонально-свiдомого украïнця, Володимир одержує диплом.
В 1901 роцi вiн вступає на юридичний факультет Киïвського унiверситету i того ж року створює таємну студентську революцiйну органiзацiю, яка звалась “Студентською громадою”.
Цього ж року посилає перше своє оповiдання “Народний дiяч” до “Лiтературно-Наукового Вiсника” в Галичинi. Але це оповiдання тодi не було надруковане. Це зроблено значно пiзнiше (1906р.).
В 1902 роцi був уперше заарештований за належнiсть до революцiйноï украïнськоï органiзацiï й посаджений до киïвськоï в’язницi.
По кiлькох мiсяцях, за браком офiцiйних доказiв у “злочинi”, був випущений з ув’язнення, але виключений з унiверситету i виселений з Києва без права жити по великих мiстах. Влiтi того ж року в “Кiевской Старине”, мiсячнику, видаваному росiйською мовою в Києвi, з’явилася повiсть “Сила i краса”. Восени, через виключення з числа студентiв, Володимира Винниченка позбавлено права на вiдстрочення вiйськовоï служби й забрано в солдати. Проте вiйськовоï служби вiн фактично не вiдбував, бо влада, боячись революцiйного вплину на товаришiв-вiйськових, тримала Володимира пiд арештом, в канцелярiï роти. Але вiн, переодягаючись вночi у цивiльне, тiкав з касарнi й вiддавав свiй час на провадження роботи серед киïвського пролетарiяту. Цю дiяльнiсть викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довiдавшись вiд вiйськових товаришiв з канцелярiï роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську унiформу i емiгрує до Галичини.
В цей час iснувала вже перша революцiйна партiя Украïни – РУП, до якоï належав i В. Винниченко.
У Львовi Винниченко провадить партiйну роботу. Бере участь у партiйних газетах “Праця”, “Селянин” i пише брошури й книги на революцiйнi теми. При перевозi в 1903р. нелегальноï лiтератури з Галичини до Києва на кордонi Винниченка знов арештовано. Як дезертир i революцiонер вiн був посаджений у вiйськову в’язницю – киïвську фортецю. За пропаганду серед вiйська та за дезертирство його мали засудити до вiйськовоï каторги, а за суто полiтичне “злочинство” – провiз нелегальноï лiтератури – вiн мав бути суджений окремо. Пiсля пiвторарiчного перебування в крiпостi його звiльнила перша росiйська революцiя – революцiя 1905 року. Винниченка звiльнено з фортецi в силу проголошеноï амнiстiï.
Пiд час ув’язнення вiн написав цiлу низку лiтературних творiв. Повiсть “Голота” одержала першу премiю “Кiевской Старины”. Пiд час революцiï Украïнська революцiйна партiя прийняла марксистську програму i назвалася Украïнська соцiял-демократична робiтнича партiя. Винниченко увiйшов до складу центрального комiтету цiєï партiï.

Незважаючи на неможливiсть регулярноï унiверситетськоï працi, Винниченко вимагає вiд адмiнiстрацiï допущення до державних iспитiв i витримує ïх з успiхом. Реакцiя, що настала пiсля розбиття революцiï 1905р., примусила Винниченка знов тiкати за кордон. Там вiн працює в закордонних партiйних органiзацiях i час вiд часу нелегально виïздить на Украïну в партiйних справах. Киïв. Полтава. В 1906 роцi мандрiвка по Украïнi, в результатi якоï написано цiлу низку оповiдань: “На пристанi”, “Раб краси”, “Умiркований та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та iншi. В 1907 роцi знов був заарештований у Києвi й посаджений в “знамениту” Лук’янiвку (тюрма в Києвi, де перебували майже всi видатнi члени Революцiйноï партiï). Через вiсiм мiсяцiв сидiння Винниченка випущено “на поруки”. Довiдавшись про те, що має бути засуджений за свою полiтичну дiяльнiсть на каторгу, Винниченко ще раз емiгрував. В цей перiод вiн написав багато творiв на соцiяльнi та етичнi теми: “Дисгармонiя”, “Щаблi життя”, “Контрасти”. Цей перiод емiграцiï тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, вiн бере й далi участь у нелегальних з’ïздах. В 1908 роцi вiн перебував у Швейцарiï, Iталiï, Францiï. Приïздив на Украïну весною (Киïв, Харкiв). В 1909р.: Швейцарiя, Киïв, Париж. В 1910р.: Париж, Нiмеччина, Петербург. Поява “Чесноти з собою” в росiйському перекладi; Киïв, Кавказ, Полтавщина (Кононiвка). В 1911р.: Галичина (Львiв), Нiмеччина, Iталiя (Флоренцiя, Генуя, Сестрi Леванте, Кавi дi Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912р.: Париж, Нiмеччина, Украïна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Iталiя, Украïна (Киïв, Катеринослав; життя поза мiстом; спроба вступити на завод робiтником; партiйний з’ïзд у лiсi). Вибух вiйни. Переïзд до Москви через небезпеку життя на Украïнi. Александринський театр у Петроградi прийняв п’єсу “Брехня” (в перекладi “Ложь”). Нелегальна подорож на Украïну. 1911 рiк: Москва, Петроград, Украïна; видання журналу “Промiнь” у Москвi за редакцiєю Винниченка. 1917 рiк. Революцiя застає Винниченка в Москвi. Переïзд на Украïну. Участь у Центральнiй Радi. Подорож до Петрограду на переговори з росiйським тимчасовим урядом. Перший уряд Украïнськоï Центральноï Ради – генеральний секретарiят. Винниченко – голова генерального секретарiяту i генеральний секретар внутрiшнiх справ. Проголошення першого унiверсалу на 2-ому вiйськовому з’ïздi 23 червня 1917 року. Перша декларацiя першого украïнського уряду, що ïï оголосив голова генерального секретарiяту 27 червня 1917 року на пленумi Центральноï Ради.
Другий унiверсал 16 липня 1917 року. Друга украïнська делегацiя до Петрограду. Прийняття Центральною Радою першоï конституцiï Украïни (22 серпня 1917 року). Вихiд Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в урядi. Третiй унiверсал Центральноï Ради (20 листопада 1917 року). Вiйна з Совiтською Росiєю. Проголошення самостiйности Украïни (22 сiчня 1918 року). Четвертий унiверсал. Вихiд Винниченка з уряду. Виïзд уряду i Центральноï Ради з Києва й переïзд до Житомира. Винниченко не ïде до Житомира, але залишається в запiллi, в окупованiй большевиками частинi Украïни. Олександрiвське. Бердянське. Кiнець Центральноï Ради (28 квiтня 1918 року). Початок гетьманщини. Поворот Винниченка до Києва. Нацiональний Союз i участь у ньому як голови В. Винниченка. Пiдготовка повстання проти нiмецькоï окупацiï й гетьмана Скоропадського. Переïзд на Княжу Гору пiд Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офiцерами. Звiльнення вiд арешту через протест усього украïнського громадянства. 15 листопада 1918 року вибiр Директорiï й початок повстання. Виïзд Винниченка до Бiлоï Церкви. Поворот на чолi Директорiï до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорiï по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження Винниченка як постiйного голови Директорiï. Розходження Винниченка з бiльшiстю Директорiï й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень 1919 року: Виïзд за кордон. Австрiя, Вiдень, Зiммерiнг, Будапешт (IV), Зiммерiнг, Ляйнц (передмiстя Вiдня). Листопад 1919р.: “Вiдродження нацiï”. Пiдготовка подорожi на Украïну. Початок видавання “Новоï Доби” (8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком i Бенешем. Їхнє умовляння ïхати до СССР. Видача дипломатичного пашпорта. Виïзд до СССР. Квiтень 1920 року: переïзд кордону (24.V.). Москва. Харкiв. Москва. Харкiв.

Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виïзд за кордон (23.IV.1920р.). Чехiя. Карлсбад. Кiнець 1920 року – 1921 рiк. Нiмеччина. Берлiн. Целлендорф-Пiтте. 1922р. по серпень 1923 року. “Соняшна машина”. Фрiдрiхрода (Рiзенгебiрге). Рауен, хутiр коло Фюрстенвальде (година поïздом вiд Берлiна). Вiд серпня 1923р. по листопад 1924р. Берлiн, Прага. Берлiн. Переïзд до Францiï – лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен (передмiстя Парижа). Париж (20-а дiльниця). Вулиця Емiль-Дево. Будування робiтнi. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робiтнi на Сквер-де-Вержен (в 15-iй дiльницi). Неможливiсть докiнчити будiвлю через брак коштiв. Закiнчення будiвлi й переïзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижi з лiтнiми виïздами на пiвдень (аж до 1934 року). Купiвля хутора бiля Канн в громадi Мужен. Купчу зроблено 15.X.1934р. в мiстi Грасс в департаментi Альп-Марiтiм. Зареєстровано в Грассi 23.Х.1934р. пiд ч. 732, том 95. Переïзд на хутiр (жовтень, кiнець 1934p.). Вiд цiєï дати В. Винниченко жив у своєму хуторi з короткими виïздами до Парижа й Праги аж до кiнця свого життя. Пiд час вiйни вiн не мав змоги виïхати з голодного департаменту Альп-Марiтiм i пiд постiйною загрозою арешту та депортацiï нiмцями допомагав, як мiг, тим, що ховались вiд окупанта й робили “резистанс”.
Роки вiйни надiрвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. В. Винниченко помер (6 березня 1951 року. Прах його покоïться на цвинтарi Мужена.
Розалiя Винниченко
Украïнське слово. – Т. 1. – К., 1994.