СІНОКІС НА БЕРЕЗІ ДЕСНИ
Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер. Віз наш увесь дерев'яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягує грім. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги.
Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім ще одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузеньких кручених вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перекинутись у воду, ...і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство...
Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці.
Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина.
В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба . (За О. Довженком).
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.