До уроку літератури рідного краю .Тема «малої»батьківщини як складової частини України. Рід, родина, спадкоємність поколінь у творах письменників Одещини. «Стоїмо перед світом спадкоємцями давніх скарбів»

Олег Олійників — поет, прозаїк, публіцист, народився 14 січня 1938 року в м. Одесі. Батько його — з чорноморських козаків, мати — з рибалок. Олійників О. С. Закінчив Одеське морехідне училище, служив у Північному флоті. Після демобілізації, як фольклорист, з рекомендацією М. Рильського вступив на філологічний факультет ОДУ ім. І. І.Мечникова. По завершенні викладає українську літературу, мову, естетику в школах Одеси. Вірші почав писати з дитячих років. Член Спілки письменників України з 1991 року.
У   віршах поета в образній формі висловлена не тільки любов до свого міста, своєї «малої» батьківщини, а й підкреслено, що саме з цього куточка беруть початок усі життєві дороги. І все, що людина бере з собою в широкий світ — це дарунок тієї землі, де ти народився.
   Якщо вірші Олега Олійникова про рідний край наскрізь понизані морським повітрям, то вірші поетеси Надії Мовчан-Карпусь вмістили в собі всі пахощі наших Причорноморських степів.
   Народилась Надія Михайлівна 12 червня 1944 року в с. Журавка Миколаївського району Одеської області в родині вчителів. Закінчила Ізмаїльський педагогічний інститут. Авторка книг «Батькова тополя», «Над річкою Журавкою», «Золотокрилі ранки» та «Мелодія осінньої просині». 
   Давно пересохла та річечка, біля якої народилася й бігала в дитинстві маленька Надійка, а в її поезіях вона й досі хлюпоче спогадами про найрідніше місце на землі. 
 Кожна людина, підростаючи, все більше дізнається про землю, в якій живе, починає розуміти, що Батьківщина — це не тільки рідне село чи місто, а велика земля твого народу, від якого ти невіддільний, як невіддільний від великої Батьківщини і той куточок, звідки розпочав ти свій життєвий шлях.

Дуже гарно сказала про це Надія Мовчан-Карпусь у своєму вірші «Рідні кольори», де кольори рідного степу і яскравого неба зливаються із кольорами Прапора нашої незалежної Держави.

Материнська любов, ніжність, материнські клопоти й печалі, краса материнської душі й праця материнських рук, що не тільки створює достаток у сім’ї, а й збагачує весь народ, усю землю — ось риси образу Матері в творах письменників нашого краю. Це дуже яскраво втілено в поезії «Жниця» Бориса Мозолевського, який був не тільки талановитим поетом, а й всесвітньовідомим археологом, що досліджував скіфський період нашої історії. Це саме він розкопав і дослідив знамениту Товсту могилу поблизу Мелітополя, в якій було знайдено тепер на цілий світ знамениту золоту пектораль (нагрудну прикрасу) скіфського царя, кола якої були відлиті у вигляді сцен зі скіфського життя, що чергувалися із рядами фантастичних звірів, якими скіфи любили оздоблювати свій одяг та зброю.

Борис Мозолевський «Жниця»
Світлій пам’яті мами
Жнице моя і сапальнице,
Пряхо моя і в’язальнице,
Як же вам там земличенька,
Що нині лягла на личенько?

Котиться спіле літечко,
Визріло в полі житечко,
Визріло та й питається:
Де моя жниця мається?

А Ви під своїми серпнями,
Муко моя нестерпная,
Вже пливете у вічності —
Жниця Його Величності.

Зоре моя недоступная,
Правдо моя непідкупная!
За світ без війни і згуби
Серп Ваш цілую в губи.

 Звучить велика любов і повага до Матері, до її праці. Поет висловлює думку, що саме завдяки нашим матерям-трудівницям ми живемо без війн і згуби.  Матір, материнська любов — це святощі, це скарби народні. Але чи задумуємось ми над цим у нашому щоденному житті, коли не слухаємо наших мамів, не допомагаємо їм, засмучуємо. Про це нагадує нам вірш Віктора Дзюби, поета, який, на жаль, нещодавно помер. Він був військовим лікарем, доля закидала його і в Петербург і на Далекий Схід, але де б він не був, він повсюди носив у серці образ своєї неньки — простої жінки з українського села, яка своїми піснями прищепила йому любов до рідного слова, до поезії.

"Каяття " Віктор Дзюба
Повернувся я додому — вересніє.
Поміж листям горобина червоніє,
Дуже рясно горобина уродила,
Та що мати біля хати посадила.

Мамо-матінко, моя рідненька мати!
Ви не вийдете з покинутої хати,
Не зустрінете цілунком на порозі —
Дуже довго я барився у дорозі.

Я не буду горобину смакувати —
В неї присмак і терпкий і гіркуватий.
Мені гірко і без присмаку гіркого,
Бо у мене не лишилось тут нікого.

Мамо-матінко, моя рідненька мати!
Мені розпачу свого не приховати.
Прихилюся я щокою до одвірка,
Посумую і поплачу гірко-гірко.

 В’ячеслав Друзяка «Берегиня». В цьому вірші Мати така, як у кожного з нас, вона робить те, що щодня роблять усі наші мами, і слова у неї такі ж прості («наче зерно...»), як і в наших Мамів. А проте ця звичайна мама у вірші стає не просто жінкою, а Берегинею землі, нашого народу. І кожен, прочитавши вірш, мабуть, подумає: це ж і моя мама — теж Берегиня. 

В’ячеслав Друзяка "Берегиня"
На Різдво у печі напекла пирогів,
Що чекають в холодній світлиці,
Наварила куті, запасла чорнослив,
Подарунками вкрита полиця.
Вигляда без кінця все своїх діточок —
Ті блукають у пошуках щастя...
Без її казочок підростає внучок
Бо ж навідує бабцю нечасто.
В мами мудра, ясна й молода голова,
Серце — сонечко, руки — проміння.
Материнські прості, наче зерно, слова
І поради надійні, безцінні,
Поки мати жива — не страшна самота:
Все лихе від душі відступає.

Та її доброта материнська свята
Перешкоди й напасті долає.
Рідна ненька, мов бджілка, газдує одна.
Мов земля, щедра й лагідна мати.
Оберіг і продовження роду вона,
Не посміймо про це забувати,
Берегиня життя, берегиня житла
Захисниця сімейного роду.
Берегиня добра, щастя, миру й тепла,
Берегиня Землі і Народу!

Валерій Виходцев "Плуги"
Плуги поорали козацькі кургани
Не вміли такого й чужинськії хани.
Не вміли такого — ніхто не навчив,
А нашим плугам — ніс у землю й мовчи.

Народу історію теж поорали
І шкіру із пам’яті геть обідрали...
Народ український усе пам’ятає.
Про долю курганів колись ще спитає.

У цьому вірші мова про тих, хто хотів знищити нашу історію, і знищити історичну пам’ять народу. Поет каже, що ці люди були гірші від монгольських ханів, бо ті грабували тільки матеріальні блага, а ці — «шкуру із самої пам’яті здирали», тобто, робили так, щоб народ не знав, не пам’ятав своєї історії.
 Але народну пам’ять знищити не так-то легко. Адже вона закарбована в народних думах, віршах і навіть у назвах наших сіл і міст. Про село Нерубаї, де здавна жили волелюбні українські козаки, пише поет Володимир Гетьман, що народився в с. Маяки на березі Дністра в Біляївському районі.

 Вірш В. Гетьмана «Нерубаї» (Див. «Письменники Одещини на межі тисячоліть»)

А чи знаєте ви, що наш край часто згадується в народних думах. От, наприклад, Кілія: «Ой, полем, полем килиїмьским, диким шляхом ординським...» Розповідається в думі про Ганджу Андибера. І там точно сказано, що в Кілії була турецька фортеця , де жив паша, з яким козаки воювали. Ще й тепер на розкопках фортеці козацькі люльки знаходять — ось такі!

В. Виходцев "Козацька люлька"

Де рів, де фортеця
Де мури упали,
Не всі ще люльки
В Кілії відкопали.

Козацькі люльки —
Мов козацькая доля.
Не кожний вернувся
З кривавого поля.

Не кожний оплаканий
З тих козаків,
Із славних хортичників
Січовиків.

Люльки ще викопуєм
Скраю рова.
І пам’ять козацька
У нас ще жива.